Winthrop / Lockbox · 2026 · 104 хв.
Еллен тікає до лісового містечка — аби забути, аби не чути більше голосу матері в порожніх кімнатах. Смерть обпалила її, лишивши лише попіл, і вона вірить, що тиша й сосни зцілять. Але замість спокою на порозі з'являється Вінтроп. Кузен, якого вона майже не пам'ятає. Він дивиться так, наче за ним зачинилися двері, і він не знає, чи існує світ по той бік. Вона впускає його, бо не вміє казати "ні" навіть тоді, коли всередині щось кричить, що це помилка. Її дім, який ще вчора здавався єдиним безпечним місцем, раптом стає тісним, темним, сповненим шепоту. Сусідка, та дивакувата жінка з сусідньої хижі, приходить і каже, що Вінтроп приніс щось із собою. "Ти бачиш тіні, які рухаються самі?" — питає вона. Еллен хоче засміятися, але не може. Бо вона вже бачила. І те, що вона бачить, не піддається поясненню. Воно приходить уночі, коли Еллен чує, як Вінтроп розмовляє з кимось у порожній кімнаті. Воно не має обличчя, але має голод. І цей голод спрямований на нього. Еллен знає: вона могла б піти. Сісти в машину й поїхати, залишивши цей кошмар позаду. Але вона дивиться на Вінтропа — на чоловіка, який колись сміявся, а тепер забув, як це робиться, — і розуміє, що не зможе. Бо втеча від цього зла означає втечу від себе самої. Вона залишається, навіть коли руки тремтять, навіть коли тіні стають довшими й щільнішими. Вона залишається, бо інколи єдиний спосіб врятувати іншого — це дозволити темряві наблизитися до себе. Але чи вистачить її власної світлої пам'яті, щоб не згаснути назавжди?
